Ukrainian

Кожний день несе нове визначення долі, яке часто неможливо викреслити на папері, чи викласти словами у рівні рядки. Кожен день приносить оберемок вражень та емоцій, які приємно проаналізувати та спробувати розкласти по поличках власного розуміння. І так зле почувається, коли день не дає відчуття повноти, коли не вдається пізнати нічого нового, коли все, що відбувається, так легко зрозуміти й складається враження, що ти десь це все бачив чи чув, або що то є світ, повторений деінде. Тоді хочеться обтрусити з себе порох й напади трухлявості й шукати щось нове, рухатись у новий напрямок.

Завжди хочеться пізнавати нове, вести розшуки того, чого вимагає ететика мого єства, чого вимагає спраглий розум. Гірко від розуміння, що вдається виконати лише дещицю з того переліку, що нашаровується у голові на день. Розум перетворився на капище невиконаних бажань та мрій, від дитинства то цього моменту. Від невиконаного бажання створити багатий гербарій, разом із потаємною мрією про власну хімічну лабораторію, про мрію памятати ці рядки, що так довго виписувались із різних мудрих книжок та манускриптів. І чомусь треба, обовязково треба, знайомитись із людьми, які роблять таке, що викликає захоплення і розуміння, що цього тобі ніколи не досягти, - певно колекція таких людей і розуміння, що їх ще багато, таких, яких я не знаю, і надає задоволення існуванню. Багатство цього світу, багатство цієї планети та розмаїття цієї цівілізації, - це те, що так палко надихає, це те натхнення, без якого не можна.

Я певно буду довго згадувати те селище Хнюкур на півночі Ісландії, той рехтір (збір овець), де я був єдиним іноземцем посеред 100+ ісландців, що трапляється дуже рідко. Той простір, ці величні гори, той вітер, віж якого не було куди втекти, цих людей, які залишили титули, звання, гроші, мізерні проблеми буденності у Рейкьвіку, а приїхали насолодитись тою важкою фізичною працею, яка протримала їхню націю століттями і створила з них власне націю. Я довго згадуватиму цю долину, мокру і незатишну у мряці, вітрі та дощеві, вохкості та вологості. Але той вид на величні гори, на кілометри долини, на ріку, що текла вниз до океану, на самотній будинок сусіднього фермера десь за пару кілометрів на іншому краю долини, ті струмки та ріки, що стікали та спадали із гір, щоб здитись із рікою. Жодної людини, людина почувалась малою, прислугою природи, хотілось стояти і зливатись із вітром, дивуватись вічному моменту. Ця велич моменту, могуть видовища – це був мій день.
І це той день, який я хочу мати щодня.